Феєрія мандрів

Мосяжництво в Україні: блиск історії, що не тьмяніє

Українська культура здавна славиться багатою спадщиною декоративно-ужиткового мистецтва. Вишивка, гончарство, різьблення по дереву — ці ремесла добре відомі кожному. Проте є ще одна майже забута, але надзвичайно красива сторінка нашої історії — мосяжництво, або мистецтво обробки латуні.

Мосяжництво — це виготовлення та оздоблення виробів із мосяжу (латуні) — сплаву міді та цинку. Майстри-мосяжники не просто робили побутові речі — вони перетворювали метал на справжні шедеври, прикрашені гравіюванням, тисненням і ажурними візерунками. Чому саме латунь? Латунь обирали не випадково. Вона має високу пластичність, що дає змогу створювати складні форми, і при цьому не іржавіє. Її антикорозійні властивості забезпечували довговічність виробів: прикраси та зброя не тьмяніли навіть через десятиліття. До того ж латунь нагадує за кольором золото, але значно дешевша, що робило її доступною навіть для не багатих родин.

Гуцульщина - cерце мосяжництва

Історія мосяжництва в Україні бере свій початок з часів Трипільської культури. Цей вид ремесла досяг значного розквіту в період Київської Русі, а з XVII століття найбільшого розвитку набув у регіоні Східних Карпат. Найбільшим відомими осередком мосяжництва вважалася Гуцульщина. Для місцевих жителів це був не просто промисел, а допоміжне ремесло, яке давало змогу вижити у суворих гірських умовах. Саме тут у ХІХ — на початку ХХ століття мосяжники виготовляли унікальні речі. Бартки (топірці) - найвідоміший мосяжний виріб. Топірці, які сьогодні є радше символом та урочистим атрибутом, наприклад, для гуцульської коляди, раніше слугували не лише зброєю чи інструментом, а й маркером соціального статусу. Їхні металеві частини покриті густими, філігранними візерунками. Прикраси: різноманітні хрести, зґарди (обереги з металевих хрестиків), пряжки, персні. Особливо вражає мосяжний хрест, який гуцули носили у неділю та на свята як вагомий символ віри та приналежності до громади. Елементи побуту: ключі, люльки, прикраси для шкіряних ременів - чересів, елементи кінської збруї. Мосяжні вироби часто передавалися у спадок і мали не лише естетичну, а й духовну цінність. Вони вважалися оберегами роду.

Секрети майстерності: Як народжується мосяжний виріб?

Процес творення мосяжного шедевра є складним і вимагає терпіння та глибоких знань. Перший крок - створення форми. Спочатку майстер вирізає дерев'яну форму майбутнього виробу, потім робить її глиняний відбиток. Глиняну форму випалюють і лише потім заливають розплавлений мосяж. Після застигання починається справжня магія: карбування або вибивання візерунків, гравіювання (нанесення тонких ліній), інкрустація - врізання кольорових металів або вставок. Ці техніки передавалися виключно з покоління в покоління, часто від батька до сина. Багато майстрів мали власні "таємні прийоми", які ретельно оберігали.

Майстерність мосяжництва неможлива без спеціальних інструментів, які часто виготовлялися самим майстром під власну руку. Кожен інструмент був не просто знаряддям праці, а продовженням його творчого задуму. Карбувальні молоточки використовували для вибивання візерунків. Вони відрізнялися від звичайних молотків легкістю та витонченими робочими поверхнями. Майстер міг за допомогою цих інструментів створювати і глибокі рельєфи, і надзвичайно тонкі лінії — залежно від сили удару. Сопілки з рогу (зазвичай бичачого) — унікальний винахід гуцулів. За їх допомогою майстри контролювали подачу повітря в горно, регулюючи температуру полум’я. Це дозволяло досягати потрібної температури для плавлення латуні, не маючи жодних термометрів чи сучасних пальників. Ручні горни — компактні печі для розплавлення металу. Їх робили з глини та каменю, часто без стаціонарних основ. Гуцули легко встановлювали такі горни просто на подвір’ї або в кузнях, що робило ремесло доступним навіть у найвіддаленіших гірських селах.

Символіка орнаментів: мова, викарбувана в металі

Гуцульські мосяжники ніколи не прикрашали вироби випадковими візерунками. Кожна лінія, коло чи фігура мала глибоке смислове навантаження, яке було зрозумілим кожному членові громади. Через ці орнаменти передавалися віра, світогляд, оберегові функції та родинні традиції. Символи були своєрідною мовою без слів, закодованою у блискучому металі.

Ромб — один із найдавніших символів, який зустрічається в українській культурі з часів Трипілля. Він уособлює родючість, землю та жіноче начало. Часто ромб прикрашали крапкою або хрестом у центрі — це символізувало засіяне поле, зародження нового життя, продовження роду.

Хрест мав захисне та сакральне значення. Це був не лише християнський символ віри, а й давній оберіг дому та людини. Хрести наносили на пряжки, застібки, зґарди та інші елементи, які носили близько до тіла — вірили, що це захищає від зла, хвороб і нещастя.

«Сонячні кола» — ще один глибокий символ, який уособлював гармонію світу, вічність, світло та життя. Коло символізувало сонце як джерело тепла та сили, тому часто прикрашало зброю чи чоловічі прикраси — як знак сили, мужності та захисту.

Геометричні мотиви — хвилясті лінії, трикутники, «безкінечники» — символізували рух, зміну пір року, течію часу та зв’язок між поколіннями. Їх часто поєднували з рослинними елементами, створюючи цілі композиції.

Рослинні орнаменти — дубові листки, виноградні лози, квіти — говорили про життя, силу природи та її циклічність. У багатьох виробах вони обрамлювали центральний символ, підсилюючи його оберегову дію.

Цікаво, що візерунки на мосяжі часто повторювали орнаменти, якими прикрашали вишиванки, дерев’яні речі, писанки чи кераміку. Для гуцулів це була універсальна система знаків, зрозуміла без слів. Один і той самий символ міг з’явитися і на хресті, і на сорочці, і на скрині — з тим самим значенням, але в іншому матеріалі.

Такий підхід створював цілісний культурний код, який об’єднував покоління. Прикраси не лише милували око — вони розповідали історію роду, вірування, уявлення про світ і духовний захист.

Традиція, що оживає

На жаль, у ХХ столітті ремесло пережило занепад, його витіснили фабричні прикраси та вироби з дешевших матеріалів. Але сьогодні, завдяки ентузіазму нових поколінь майстрів-мосяжників, воно переживає відродження. Сучасні майстри не лише ретельно копіюють традиційні зразки, а й вносять у мистецтво свій внесок, створюючи нові, унікальні вироби. Вони експериментують, адаптують давні символи до сучасного дизайну, створюючи стильні прикраси та аксесуари, що мають глибоку національну ідентичність. Деякі майстри навіть беруть участь у патріотичних проєктах, створюючи мосяжні елементи для нагородної зброї. Мосяжництво Гуцульщини було внесене до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України в червні 2025 року, підтверджуючи його статус як унікального народного ремесла, що століттями розвивається в Івано-Франківській, Чернівецькій та Закарпатській областях.

Мосяжництво — справжня історія, викарбувана в металі. Воно промовляє про майстерність українців, їхню пристрасть до краси, символів і традицій. Відродження цього виду мистецтва стає важливою складовою збереження нашої культурної спадщини.

Традиційно пропонуємо спробувати свої сили і продемонструвати знання, взявши участь  у вікторині "Мосяжництво - мистецтво, викарбуване в металі".