Феєрія мандрів

Гутництво в Україні — ремесло вогню, скла і традиції

Українська культура — це безмежне море традицій, мистецтва та народної мудрості, яке живе у вишивці, ткацтві, різьбленні, писанкарстві — й у багатьох інших ремеслах, якими споконвіку славився наш народ. Сьогодні, продовжуючи знайомство з цими надбаннями, ми звертаємося до ще одного унікального ремесла, що поєднало у собі силу природи та людської уяви, — до гутництва. Це давнє мистецтво виготовлення скла, яке бере свій початок ще з доби середньовіччя і зачаровує своєю прозорою магією до сьогодні. У цій розповіді ми зануримось у світ, де пісок і вогонь народжують красу, а людські руки — оживляють скло. Познайомимось із його історією, технологіями, символікою та сучасним відродженням. Запрошуємо вас у мандрівку скляними стежками української традиції, де кожна іскра — це пам’ять, а кожен виріб — частинка нашої культурної ДНК.

 Історія та особливості

Скляне ремесло має стародавнє коріння — ще у часи Київської Русі археологи знаходили прикраси, персні, намиста й посуд зі скла. Але саме гутництво в класичному розумінні з'являється в Україні приблизно в XIV–XV ст., коли в Карпатському регіоні починають виникати перші гути, тобто невеликі скляні майстерні, що розташовувалися поблизу джерел сировини — піску, вапна, поташу та, найголовніше, лісу, який був джерелом палива для печей. Закарпаття, Гуцульщина, Волинь — саме тут гутництво процвітало. Назва "гута" походить із німецької мови і означає "хата", "халупа", "скляний чи металургійний завод", яким колись у багатьох країнах Європи називали конусоподібну будівлю зі скловарною піччю. Це свідчить про зв’язки українського ремесла з європейськими традиціями склоробства, але в українських умовах воно набуло особливої самобутності. Майстри-гутники в Україні створювали вироби, які поєднували функціональність і красу. У гутах виготовляли пляшки, глечики, чарки, люльки, світильники, віконні шибки, а також декоративні елементи — скляні кульки, намиста, підвіски. Ці речі мали не лише побутове, а й символічне значення: наприклад, намиста та кулони часто дарували на щастя чи як оберіг. Деякі посудини мали сакральне значення: у них зберігали святу воду, зерно для засіву, "першу краплю" меду чи вина. У радянський період традиції гутництва частково були втрачені, проте в другій половині XX століття почалося відродження художнього гутного скла завдяки зусиллям окремих майстрів.

Особливістю українського гутного скла був його злегка зеленкуватий колір, зумовлений природними домішками у місцевому піску. У деяких майстернях застосовували кольорові оксиди для створення багряних, бурштинових чи блакитних відтінків. З розвитком технологій та покращенням якості сировини, майстри навчилися отримувати більш прозоре скло, яке цінувалося за свою чистоту та можливість подальшого декорування розписом або гравіюванням. Ще однією яскравою рисою українського гутного скла була орієнтація на простоту та органічність форми. Українські майстри, на відміну від західноєвропейських, не прагнули до надмірної декоративності — їхні вироби вирізнялися стриманою, але витонченою естетикою. Часто прикраси або побутові речі мали асиметричні форми, легку нерівність — і саме ця "недосконалість" надавала їм живого вигляду. Крім того, українське гутництво вирізнялося взаємодією з іншими видами народного мистецтва. Наприклад, скляні намиста й підвіски часто використовувалися в композиціях із вишиваними сорочками, дерев’яними ґерданами, металевими прикрасами. Скло ставало не самодостатнім предметом, а елементом цілісної етнічної образності, що відображала світогляд і естетику українців. На Гуцульщині, наприклад, гутне скло часто поєднували з металом та деревом, створюючи унікальні предмети інтер’єру, світильники, свічники або декоративні тарелі. Це також виразно відрізняє українську традицію від більш уніфікованої західної.

Від сировини до готового виробу гутного скла

Технологія виготовлення скла в українському гутництві — це унікальний процес, що поєднує давні знання, фізичну силу, терпіння й інтуїцію. Українські гутники працювали здебільшого вручну, використовуючи природні матеріали і традиційні інструменти, а весь процес мав кілька важливих етапів. Першим етапом було підготування сировини. Основними компонентами були пісок, вапняк і поташ. Важливим було правильно підібрати якість піску, адже від цього залежала прозорість майбутнього скла. Вапняк слугував стабілізатором, а поташ – джерелом лугу, що знижував температуру плавлення. Іноді до цієї суміші додавали кремінь для покращення міцності. Сировину ретельно очищали від домішок і подрібнювали. Потім цю суміш завантажували в тиглі (спеціальна посудина для плавлення) та плавили у спеціальних печах, підтримуючи високу температуру 1200-1400 °C протягом тривалого часу. Майстер постійно спостерігав за процесом плавлення, визначаючи готовність скломаси за її консистенцією та кольором. Наступним кроком було формування виробу: розпечену скломасу набирали на видувну трубку довжиною від 1,20 до 1,60 метра та видували, надаючи їй певної форми обертальними рухами та вдуванням повітря. Цей етап вимагав від склодува точності рухів та швидкої реакції. Після формування виріб повільно охолоджували в спеціальній печі для зняття внутрішньої напруги та запобігання розтріскуванню. Останнім етапом була обробка готового виробу: шліфування, полірування, а іноді й декорування розписом або гравіюванням, що додавало кожному виробу неповторного вигляду.

Музей скла у Львові

Єдиний в Україні профільний музей, присвячений історії галицького скла знаходиться у Львові. Був заснований 1992 року відомим українським художником-склярем, ректором Львівської національної академії мистецтв професором Андрієм Бокотеєм. Перший зал музею присвячено історичному склу. Більшість експонатів походять з колекції Львівського історичного музею і представляє скло, яке або виготовлялось на території Західної України, або тут побутувало. З найдавніших експонатів представлені скляні посудини та намистини, виготовлені у 1-2 століттях н. е. на території римських колоній на півдні сучасної України; намистини і посудини з XI—XII століть, а також браслети і фрагменти браслетів, знайдені під час розкопок в Звенигороді та Галичі з часів Київської Русі; вироби місцевих гут, яких було багато на території Галичини з XV—XVIII століть. Друга частина музею присвячена сучасному періоду - колекціям робіт, створених на Міжнародних симпозіумах гутного скла у Львові, що проводяться кожні три роки з 1989 року. На сьогоднішній день зібрання налічує близько 300 екземплярів.

Сьогодні українські митці продовжують експериментувати з давніми техніками, сміливо поєднуючи їх із сучасними тенденціями. Можна з упевненістю сказати, що гутництво в Україні не є лише ремеслом чи видом мистецтва, а й важливою частиною національної культурної ідентичності. Воно уособлює собою багатовікову історію, неперервний зв'язок поколінь майстрів та прагнення до краси й гармонії, втілених у крихкому, але водночас міцному матеріалі – склі. Історія українського гутного скла продовжує писатися новими яскравими сторінками, збагачуючи світову скарбницю художнього надбання.

Традиційно пропонуємо спробувати свої сили і продемонструвати знання, взявши участь  у вікторині "Гутництво — ремесло крізь століття".